“У роботі варто знайти золоту середину, щоб кадри не були важливішими за життя”: журналістка Ольга Звонарьова про поранення і роботу в прифронтовому Запоріжжі
У квітні минулого року запорізькі журналісти після чергового обстрілу міста вирушили на місце події, щоб зафіксувати російські воєнні злочини і руйнування цивільної інфраструктури, але потрапили під повторний обстріл. Того дня росіяни двічі вдарили по житловому району Запоріжжя. Перший раз – досить швидко і несподівано, а вдруге – приблизно через 40 хвилин, коли на місце події вже приїхали рятувальні служби і медійники.
Громадська організація Truth Hounds, яка спеціалізується на документуванні міжнародних злочинів і порушень прав людини, дослідила тактику подвійних російських ударів в Україні. Так, за даними правозахисників, з лютого 2022-го по 31 серпня 2024-го росіяни здійснили 36 таких обстрілів: у Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській, Одеській, Вінницькій і Хмельницькій областях. Уперше цю тактику росіяни застосували 1 березня 2022 року, коли вдарили двома ракетами по Харківській ОВА. Тоді загинули 44 людини. На сьогодні це один з методів ведення війни РФ – зробити так, щоб жертв серед цивільного населення було більше, до того ж страждали ті, хто надає допомогу потерпілим.
Під час такого подвійного російського удару отримала тяжкі поранення кінцівок кореспондентка державного інформагентства “Укрінформ” у Запоріжжі Ольга Звонарьова. Вона разом із колегами приїхала на місце обстрілу, у звичайний спальний район Запоріжжя, без бронежилета і каски, бо йшлося про місто, й потрапила під другий обстріл.
Ольга до повномасштабного вторгнення не була воєнною кореспонденткою, але життя у прифронтову місті і велика війна повністю змінили контекст її роботи. Нині журналістка має понад 200 виїздів у зону бойових дій і на лінію зіткнення, записувала свідчення людей, які на початку вторгнення тікали з окупованих частин Запорізької області, працювала у досить екстремальних воєнних умовах. Після тяжкого поранення Ольга більше двох місяців провела в лікарні, мала складні операції, проходила реабілітацію, а нині відновлює не лише свою фізичну форму, яка була до поранення, але й намагається стати сильнішою і навчитись робити те, чого не могла раніше, зокрема пробігти марафон.
Напередодні Дня журналіста ZMINA поговорила з журналісткою Ольгою Звонарьовою про обставини її поранення та процес реабілітації, роботу в прифронтовому Запоріжжі і те, як знайти баланс між відданістю професії та власною безпекою.
Побачила, що на джинсах у мене пляма крові, і тут одразу полетіла друга ракета
5 квітня 2024 року ти отримала тяжке поранення під час обстрілу Запоріжжя. Пригадай, будь ласка, як це сталося? І яким був той день?
Це була п’ятниця. Ми з колегами зранку мали робити історію про посівну. Домовилися з аграріями, виїхали в Запорізький район, відпрацювали з ними, записали коментарі облдержадміністрації, профільного департаменту і, власне, мали повернутися до медіабази Інституту масової інформації, де ми працюємо.
Десь між другою і третьою годинами дня ми почали читати в моніторингових каналах, що в деяких районах міста чути вибухи. У центрі їх не було чути. Коли вже ми зрозуміли, що дійсно вибухи є і вони в Шевченківському районі, я зателефонувала рідним, які живуть в цьому районі, запитала, чи все у них нормально. Мама сказала, що щось чути віддалено. Потім ми побачили вже повідомлення від місцевої влади, що є постраждалі люди, є влучання в інфраструктурний та промисловий об’єкти. Спочатку було відомо, що постраждало кілька людей, про масовість не зазначали. Але потім звідкись почала ширитись інформація, що на вулицях лежать цивільні люди, яких відкинуло вибуховою хвилею. Тож ми вирішили поїхати на місце, подивитися, що насправді там відбувається.
За мною заїхав фотокореспондент Дмитро Смольєнко. Ще були дві дівчини – місцеві журналістки сайту 061. І ми на машині Дмитра поїхали на місце влучання. Паралельно ми зв’язалися з речницею нашої поліції. Вона сказала, що все більш-менш нормально, люди на дорогах не лежать. Але ми вже виїхали і хотіли подивитися на власні очі, що відбулося.
Кореспондентка національної агенції “Укрінформ” у Запоріжжі Ольга Звонарьова. Фото: Людмила ТягнирядноНа місці влучання ми просто фіксували, як працюють комунальники, рятувальники і медики. Я сфотографувала будинок з потрощеним дахом і вже планувала йти до своїх колег, коли почула, як щось летить, на той момент я не одразу зрозуміла, що це. Це був звук, схожий на те, як летить літак-винищувач. Такі звуки ми чули на різних навчаннях у зоні бойових дій. Ракету у такому звучанні я ще не чула. Коли я зрозуміла, що воно летить дуже швидко і прямо на нас, то впала на землю. Це завжди казали інструктори: якщо трапляється якась ситуація, головне – впасти, накрити голову руками і бути нижче поверхні бордюра. Я встигла лягти, але там ніяких бордюрів не було, просто лягла поруч з якоюсь автівкою. Я почула вибух, відчула на собі вибухову хвилю, одразу подивилась, чи на місці в мене ноги, бо зрозуміла, що мене зачепило. Побачила, що вже на джинсах у мене пляма крові. І тут буквально одразу полетіла друга ракета. Вона летіла трошки далі, також впала, але вже не було такого вибухового ефекту, як від першої.
Як ти зрозуміла, що поранена?
За відчуттями це було наче гарячий подих. Стало прямо гаряче і ти відчуваєш цю вибухову хвилю. У той момент я зрозуміла, що якесь поранення в мене вже є. Не можу сказати, що мені було дико боляче. Можливо, це була захисна реакція організму, і він блокував всі відчуття. Просто я побачила, що нога в крові, на руці також була кров. У мене з рук випав телефон, я його підняла, але встати вже не змогла. Я сіла на дорозі, щоб мене побачили. Миттю до мене прибігли поліціянти, парамедики й почали розрізати джинси, накладати турнікети і мене відвезли у лікарню.
Дорогою я відчула, що моя рука якось не так себе поводить. Мені було некомфортно. Як виявилось, в руці у мене також був уламок. Далі я вже прокинулася в реанімації, побачила перебинтовану ногу і апарат Ілізарова. Чесно кажучи, на той момент у мене не було розуміння, що це все надовго. Мені здавалося, що я полежу тиждень-два, встану і піду. Але лікування розтягнулось на 2,5 місяця в лікарні, коли я весь час лежала на витяжці, бо прооперувати мою ногу не вийшло. До того ж в нозі залишилось багато уламків.
І навіть зараз після лікування вони залишились?
Так, вони є. Вони дрібні, їх діставати немає сенсу. Мені планували ставити чи спицю, чи якось фіксувати ногу за допомогою якихось засобів, але не вийшло, бо організм по-своєму зреагував, тому мене поклали на витяжку, зняли з мене апарат Ілізарова і зрощування кісток відбувалось саме собою. Треба було просто лежати і чекати. Вставати взагалі не можна було. Ти навіть не можеш розвернутися на бік. Ось це було найважче – усвідомлювати, що ти абсолютно не можеш вставати, не можеш рухатися, не можеш бути самостійним, ти постійно залежиш від того, що до тебе хтось має прийти, щось тобі має подати.
Важко, коли розумієш, що в тебе є руки, ноги, але ходити не виходить
Як довго тривав цей період?
Це тривало два з половиною місяці. За цей час у мене зрослася кістка, потім мене загіпсували, а вже в червні відпустили додому на ходунцях. Наступати на ногу ще не можна було, але я вже могла скакати на іншій нозі. Я навіть виїжджала на перше інтерв’ю до наших рятувальників з ДСНС на ходунцях, у гіпсі, бо мені дуже хотілося повернутися в робочі процеси. Руку мені прооперували ще в лікарні. Так вийшло, що її оперували три чи чотири рази. У липні з мене зняли гіпс, і почалась повноцінна реабілітація.
З серпня я вчилася ходити заново, вчилася згинати коліно, взагалі всьому тому, чому ми вчимося в перший рік життя. Це було для мене трішки важкувато. Ти розумієш, що в тебе є руки, ноги, але ходити в тебе не виходить. У ці моменти я намагалась подружитися з мозком, щоб він віддавав правильні сигнали тілу. І тут треба було часу, витримки, терпіння.
Восени я вже пробігла свій перший кілометр. Було дуже страшно, бо ходити в мене вже більш-менше виходило, але я кульгала і не знала, чи зможу пробігти. Я навіть ходила до спортзалу, але бігати в мене все одно не виходило. Але потім, десь у листопаді, коли пробігла свій перший кілометр, була дуже щаслива.
Чому після фізичної реабілітації ти вирішила зайнятись спортивною?
Я, в принципі, людина, яка зі спортом більш-менш в нормальних стосунках, тому мені дуже важливо було відновитися. І ми так домовилися з реабілітологом, що якщо уже все це сталося зі мною, то ми будемо використовувати цю ситуацію на мою користь. І я захотіла вміти те, чого я не вміла раніше. Мені хотілося бути фізично сильнішою. І я захотіла навчитися підтягуватися. Прямо якась така мрія з’явилась. Цим я вже займаюсь самостійно. Якщо говорити загалом, то моє повноцінне відновлення зайняло десь вісім місяців.
Якось лікар довів мене до ліфта і забрав ходунці зі словами, щоб далі я йшла сама. Це були мої перші самостійні важкі кроки. Я приїхала додому, де мене зустріли мама й бабуся. Бабуся тоді навіть розплакалась.
Про моє поранення донька дізналась через чат батьків однокласників
Як твої рідні сприйняли звістку про те, що ти отримала поранення?
Маю сказати, що в мене була потужна підтримка від рідних і колег, від друзів і навіть зовсім незнайомих людей. Я не очікувала на таке. Коли взяла до рук телефон, ще в реанімації, прочитала купу повідомлень від людей, дописів у соціальних мережах. Я була реально шокована, що така велика кількість людей відгукнулася і хвилюється за мене. Колеги влаштували у лікарні чергування, вони розподілили графік, хто і коли до мене приходить, хто і що мені приносить, хто зі мною п’є каву зранку, хто п’є каву зі мною ввечері. Ми постійно були на зв’язку, вони комунікували з моїми рідними, і мамі тим самим було трошки легше, не треба було постійно бути біля мене.
Донька у той час, коли я лікувалась, взяла на себе зобов’язання нормально вчитися. Зараз вже можу про це говорити, але насправді їй було дуже важко. Я вже потім дізналася, що коли це все сталося, мама почала мені телефонувати, щоб запитати, що сталося. Коли вона не змогла мені додзвонитися, вона почала дзвонити моєму колезі Дмитру. Коли не вийшло, вона зателефонувала його дружині, бо ми дуже тісно всі дружимо. Мама вже зрозуміла, що щось не так, коли їй сказали, що я в лікарні. Вона з батьком приїхали до мене одразу. А донці не сказали, поки не зрозуміли, в якому я стані.
Але світ сучасних технологій, чатів вносить корективи. У шкільному чаті написали, що в родині нашої учениці сталася жахлива трагедія. А моя мала ще про це нічого не знала. І хтось з однокласників через своїх батьків, які в цьому чаті, почали телефонувати дитині і ледь не висловлювати співчуття. Потім донька вже дізналася, що я в лікарні. Але вона мовчала, нічого не казала. Коли вже приїхала моя мама з лікарні, то вона сказала доньці, що я поранена, але все буде нормально. Наступного дня донька приїхала до мене в реанімацію, але трималась і не подавала вигляду, що вона хвилюється.
Кореспондентка національної агенції “Укрінформ” Ольга Звонарьова спілкується у Запоріжжі з журналісткою видання ZMINA Людмилою Тягнирядно. Фото: Яна РадченкоЯк ти психологічно переносила поранення і лікування?
Я намагалася жартувати, посміхатися і, взагалі, з якоюсь легкістю ставилась до цієї ситуації. Були моменти, коли мене накривало, бо я розуміла, що я вийду з лікарні не через два тижні і моя операція відкладається, а згодом зовсім відмінилась. Оці моменти дуже сильно мене прибивали.
У цей момент мені було дуже болісно через те, що я не в робочому режимі. Я дуже люблю свою роботу, відрядження. І усвідомлення, що все відкладається на невизначений період дуже мене гнітило. Потім я зрозуміла, що вже не зможу працювати в такому темпі, як це було до поранення. Не через те, що мені страшно чи ще щось. Просто через те, що я не маю права знехтувати всіма зусиллями, докладеними моїми близькими, для мого відновлення. Якщо раніше я могла поїхати на місце прильоту, не чекаючи відбою тривоги, або зірватись у відрядження в прифронтові громади, то зараз я розумію, що так не можна. Мої рідні дуже багато витратили здоров’я, щоб поставити мене на ноги. Не готова я була також і до того, що мені буде так важко переформатувати свою роботу.
Раніше у мене був пріоритет номер один – робота, а все інше почекає, але зараз вчуся бачити головне і другорядне
У якому форматі ти зараз працюєш?
Зараз я працюю в іншому форматі: на фронт не їду, на місця прильотів також. Це для мене дуже важко. Ніхто в цьому не винен: ні колеги, ні родичі, просто так сталося. Зараз у доньки такий відповідальний момент, вона має вступати у виш. Я розумію, що я не маю права підвести її в цьому плані і я маю бути “на ходу”. Я не можу дозволити собі такої ситуації, яка сталася. Донька має знати, що я поруч, що вона не сама.
Якщо раніше у мене був пріоритет номер один – робота, а все інше почекає, то зараз я вчуся бачити головне і другорядне. У даному випадку вийшло так, що моя любов до всіх цих поїздок зараз не в пріоритеті. Дуже болісно переживаю, коли кудись не їду, знаю, що могла б, болісно переживаю, коли виходить текст, який я могла б написати, але його написав хтось інший. Для мене це прямо сльози, печаль, біда. Але з іншого боку, це, мабуть, дає мені можливість побачити інші теми, побачити інших людей, навчитися працювати трохи в іншому форматі.
До повномасштабного вторгнення ти не була воєнною кореспонденткою. А як змінилась твоя робота з початком великої війни?
До вторгнення я працювала по Запоріжжю і області. Ми з Дмитром об’їздили всі райони Запорізької області, знімали ковідні відділення в Бердянську, в Оріхові, в Запоріжжі. Коли була проблема з водою в Бердянську, ми їздили це висвітлювати. Були в Енергодарі, у Василівському районі знімали, як там вирощують овочі. У нас була дуже різнобічна тематика матеріалів. І тут 2022 рік, більша частина області окупована. Це був для нас шок. Як це ти не можеш поїхати до Мелітополя, не можеш поїхати до Василівки, не можеш поїхати в Бердянськ?
У перші місяці війни ми почали записувати людей, які тікали з окупації і першою зупинкою яких було Запоріжжя. Чесно скажу, зараз розумію, що ми тоді дуже недопрацювали. Ми багато писали історій людей, які виїжджали з Маріуполя, які вибралися з бункерів “Азовсталі”. У Запоріжжі був центр, куди всі ці люди прибували. Ми бачили там дуже багато іноземних журналістів. Сотні камер, фотографів, журналістів, фіксерів. Просто неймовірна кількість медійної спільноти з усього світу. І вже зараз я розумію, що, мабуть, багато історій ми тоді не розповіли через нерозуміння того, що взагалі відбувається.
Тобто ми бачили всю цю колону людей. Ми бачили, що це важкий, складний процес. Ми розуміли, що є так звана “дорога життя” з Василівки до Запоріжжя, але ніхто не зняв її. Це дуже важкий шлях, невеликий за розміром, але важкий, бо впродовж усієї дороги були обстріли, до того ж була погана погода, відтак ґрунт був розмитий. Але так вийшло, що в нас нема жодного повноцінного репортажу, як відбувалась евакуація “дорогою життя”. Також думаю, що нам треба було більше робити історій про людей, які виїжджали з окупації. Але знову ж таки тоді ми переживали, щоб не нашкодити і хотіли перестрахуватися. Проте нам варто було кричати про це якомога гучніше, як це робили іноземні ЗМІ.
Кореспондентка національної агенції “Укрінформ” у Запоріжжі Ольга Звонарьова. Фото: “Укрінформ”Ти працюєш в державному інформаційному агентстві “Укрінформ”. Чи існує у вас політична цензура і чи є в тебе самоцензура зараз, під час війни?
На моїй пам’яті один раз був момент цензури, коли ще агентством керував Мацука, тоді були в нього побажання щодо спікерів. Чесно скажу, я цим ніколи не користувалась. Наприклад, якось у мене був репортаж із Дніпропетровщини. Тоді були проблеми з водою через російські обстріли, і в людей не було води. Ми записали, як доставляють воду волонтери із Запорізької області, записали людей, які розказували, скільки вони живуть без води, як вони обходяться цією привозною водою, записали представника влади, який розказав, що вони роблять для вирішення ситуації. Відверто, я відписала матеріал так, як його відчувала.
А самоцензура, мені здається, є у кожного журналіста, який працює на виїздах і в зоні бойових дій. Тут усе залежить від людини. Якщо мене просять військові погодити матеріал або почекати з виїздом, я оберу чекання замість попертись напролом, щоб добре зробити цей матеріал і мати співпрацю у майбутньому.
Пригадай своє перше відрядження на лінію зіткнення? Яким воно було? Чим запам’яталось?
Перший раз ми поїхали до хлопців-мінометників з Верховини. Були домовленості познімати мінометний розрахунок. У нас був гарний герой – прикольний чувак з позивним “Француз”. Він був кухарем і приїхав з Франції. Це було перше відрядження, тому я навіть не знала, чого очікувати. Ти в голові собі там щось вимальовуєш, якісь такі ситуації, що ти приїдеш в окоп, мінометники будуть стріляти. Звісно, уява гарно фантазувала. У житті було трохи інакше. До нас виходять молоді хлопці 20+, сідають навколо і ти маєш їм щось сказати, щоб зацікавити. Я розуміла, що ми у них не перші журналісти, але вони у нас перші. Складно було почати розмову, запустити цей процес. Я дуже соромилася, щоб не запитати щось дурне, нецікаве. Але вони теж хвилювалися, проте коли почали говорити, всі видихнули і зрозуміли, що всі нормальні люди.
За скільки кілометрів найближче до місця боїв ти була з командою?
Ми їздили до хлопців на нуль. У мене був матеріал, який так і називався “Ніч на нулі”. Ми поїхали туди з ночівлею, бо треба було заїхати, коли вже темно і виїхати, коли ще темно. Як кажуть військові, по сіряку заїхати, і, власне, по сіряку виїхати. До ворога було дуже близько. Орієнтовно 2–3 кілометри. Перед нами була лише піхота. Ми бачили, як виходять “гради” та інші снаряди від росіян в наш бік. Я тоді відчувала шалене напруження від того, що дуже ми близько знаходились із ворогом. Було страшно. І це такий страх, який тебе сковує, і ти не можеш нічого робити. Оце розуміння, що вони близько, дуже лякало. Натомість наші хлопці були настільки впевнені в тому, що все нормально, що це відчуття передавалось і нам.
Ми усвідомлюємо, що українським журналістам не можна залишатися в окупації, тим більше – потрапляти в полон
За цей час якось змінилися твої пріоритети щодо безпеки, твоє розуміння безпеки, зокрема з огляду на поранення?
Я дуже конкретно розумію, хто такі росіяни і на що вони здатні. Ми усвідомлюємо, що українським журналістам не можна залишатися в окупації, тим більше – не можна потрапляти в полон. Це розуміння безпеки було у мене з самого початку. Ми всі розуміємо, що українські журналісти для росіян такі ж цілі, як і військові, як і інші цивільні люди.
Що стосується інших безпекових моментів, то якщо раніше я могла поїхати на місце прильоту одразу, не чекаючи відбою, зараз так не можу. П’яте квітня все змінило. Ми прекрасно розуміли, що це був повторний обстріл. Вже потім я дізналася, що якийсь час над цим місцем працювала чи то ZALA, чи то “Орлан”, які все фіксували і точно бачили, що на місці прильоту є люди, зокрема журналісти, рятувальники, медики.
Після мого поранення я стала більш відповідально стежити за тим, що відбувається в повітряному просторі, намагаюсь не ігнорувати тривогу і не знаходитись на місці обстрілу. Якщо є можливість почекати і не поїхати на місце події, то я не поїду. Що стосується безпекових моментів, то коли ми їдемо на фронт до військових, завжди одягаємо броніки, шоломи, беремо аптечку.
В нашій роботі варто знайти золоту середину, щоб кадри і новини не були важливіші за життя
Правозахисники вже тривалий час говорять про нову російську тенденцію подвійних обстрілів. Коли росіяни хочуть знищити не лише цивільне населення, але й служби, які першими приїжджають на місце влучання, зокрема й журналістів. Як це розуміння змінило роботу запорізьких журналістів?
Якщо ми працюємо на місці влучання і знову почалась тривога, то ДСНС просить нас залишити місце. Рятувальники так само діють після того, як неодноразово ставали цілями подвійних ударів. Я сама особисто бачила, як вони припиняють роботу, відходять з місця події, наприклад, якщо розбирали завали будинку, вони йдуть в укриття, а після відбою продовжують свою роботу. Теж саме вони просять робити й журналістів.
Мені здається, в нашій роботі варто знайти золоту середину, щоб кадри і новини не були важливіші за життя. Я завжди кажу про це своєму фотокореспонденту. Я розумію, що кадр є в цю мить, а через секунду його вже може не буде. Але жоден кадр не є ціннішим, вищим і важливішим за життя. Нехай ти його краще не зробиш, але залишишся живим.
Кореспондентка національної агенції “Укрінформ” у Запоріжжі Ольга Звонарьова. Фото: Людмила ТягнирядноЗ огляду на твою травму і твій досвід, що б ти рекомендувала журналістам, які їздять на прифронтові території, приїжджають на місця прильотів? Що треба знати, щоб бути в безпеці навіть за таких обставин?
Потрібно обов’язково підписатися на місцеві офіційні телеграм-канали, щоб бачити сповіщення про тривогу. Також підписатися на моніторингові канали, які сповіщають в режимі реального часу, що конкретно летить і в якому напрямку. Влада у своїх телеграмах пише “тривога” чи “вибух”. А є канали, які тебе сповістять, що летить шахед у такому-то районі.
Якщо вже так сталося, що ви працюєте на місці ворожого прильоту, то обов’язково огляньте територію і подумайте, де зможете заховатися. Щоб потім ви не бігали, не шукали укриття, а точно розуміли, що за 10 метрів є якесь місце, де можна заховатися.
Треба обов’язково розуміти, що якщо дійсно є загроза, то ти падаєш на землю і лежиш. І також варто слухати, що говорять робити військові чи пресофіцери підрозділів, які відповідальні за ваш супровід. Якщо тобі кажуть “стоп, біжимо”, то не може бути ніяких “ви почекайте”, “я допишу”, “я дознімаю”, цього не може бути. Це питання не тільки вашої безпеки, це безпека тієї людини, яка вас супроводжує. Якщо тобі сказали “все, закінчили, біжимо, потім договоримо”, а якщо не договоримо, так в тексті можна і написати, що не договорили, бо почався обстріл. Ми живемо в такі часи, коли життя людей і своє життя – найважливіші.
Рекомендацій чимало, насправді алгоритм дій дуже простий. Просто всім нам здається, що ніколи нам не доведеться цього робити, але коли це таки стається, то розумієш, що все відбувається за секунди. Впасти на землю треба за секунду, закрити голову за секунду, аптечка в тебе має бути під рукою завжди.
Попри війну і близькість фронту життя в Запоріжжі триває, сюди приїжджають нові люди
І наостанок хочу запитати про те, як це на четвертий рік повномасштабної війни працювати журналісткою у прифронтовому місті, коли майже 70% Запорізької області окуповані?
Важко. Чесно, дуже важко, бо ми всі не тільки за професією хтось. Ми всі ще люди і маємо статуси доньки, дружини, сестри, мами. Всі ми ще хтось у житті. І ти постійно переживаєш за рідних. Якщо в мене дитина йде кудись з подружками, я постійно намагаюся контролювати, в якому вона районі. Це не контроль підлітка, це чисто безпековий момент, бо треба завжди знати, куди бігти в укриття, якщо почнеться тривога. Тому ці моменти додають стресу, вони іноді вибивають тебе з рівноваги.
Але насправді в місті відкриваються кав’ярні, в місто переїжджають нові люди. Частина нашої області окупована з перших днів війни. Але я щиро і по-людськи бажаю, щоб Запоріжжя залишилося українським містом, і ця війна закінчилась. Також мені дуже хочеться побачити живими і здоровими тих військових, з якими я записувала інтерв’ю. Мені чесно хочеться, щоб кожна людина повернулася до себе додому. І мені дуже хочеться, щоб у мене був цей мій дім. Також я мрію, щоб у нас був шанс відновитися, відродитися і надолужити те, що ми втратили через війну. У мене немає депреснякового настрою щодо нашого міста і нашої області. Все ж таки ми віримо, що все буде Україна.
